Правда історії та міфи мовознавства
Володимир СЕЛЕЗНЬОВ, журналіст, м. Дніпропетровськ
Однією з найгостріших проблем в Україні була та залишається проблема мови. Та, передусім, мови української. Незважаючи на те, що Україна вже котрий рік є незалежною державою та, здавалося б, не має жодних перешкод для розвитку української мови, багато українців в східних і південних областях досі не бажають ні розмовляти українською, ні навчати дітей мови своїх пращурів і користуватися нею в повсякденному житті.
Таке небажання викликане глибоко вкоріненою думкою про деяку простонародність або навіть другосортнiсть української мови порівняно із «великою та могутньою» російською мовою. І за часів Російської імперії, і в Радянському Союзі ця думка старанно та з однаковим успіхом нав’язувалася українцям (малоросам) і великодержавними шовіністами, і пролетарськими інтернаціоналістами.
«Другосортність» української мови пояснювалася тим, що вона є ніби «зіпсованим» варіантом (діалектом) російської мови. Великороси згідно з такою теорією зберегли чистоту древньоруської мови, на відміну від малоросів, які зазнали литовсько-польської експансії, та мова яких у зв’язку із цим зазнала сильного впливу польської мови.
Міф про «зіпсованість» української мови бере свій початок із гіпотези російського вченого М. П. Погодіна, який вважав, що після татаро-монгольської навали все населення Київської Русі пішло на північний схід, а територію сучасної України заселили вихідці з польських земель. Від теорії Погодіна вже давно не залишили каменя на камені як українські (М. А. Максимович, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський), так і російські (С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, А. А. Шахматов) учені, які довели, що повного запустіння території України після татарського нашестя не було, що населення її нікуди не йшло та ніякий інший народ до південної Русі не переселявся.
Проте стосовно мови міф, як і раніше, живе. То тут, то там з’являються книги, автори яких наполегливо продовжують говорити про витоки української мови з польської. При цьому вони зовсім не перебирають висловів. Ось характерна цитата: «Літературна мова Малоросії XVI— XVII століть — це якийсь виродок серед мов південноросійської, церковнослов’янської та особливо польської». Та що там казати, якщо навіть такий видатний письменник-демократ, як О. Солженіцин у своїй резонансній брошурі «Как нам обустроить Россию» визначає українську мову не інакше, як «спотворена ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами».
МОВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ДОМИСЛИ ТА ФАКТИ
Для того, щоб з’ясувати, де ж істина, необхідно, передусім, чітко з’ясувати, якою мовою говорив народ Київської Русі. Скажемо відразу, зробити це зовсім не просто, оскільки давньоруська література створювалася церковнослов’янською (чи, інакше, старослов’янською) мовою. Ця мова утворилася на основі староболгарської як письмова мова слов’янства, та була принесена на Русь греками разом із книжками для богослужіння. Цією мовою написані всі наші літописи, а також світські літературні твори, включаючи знамените «Слово о полку Ігоревім».
І все ж таки, незважаючи на те, що стародавні літописці писали церковнослов’янською, вони часто вставляли в текст розмовні слова та навіть цілі фрази. Так от прискіпливе дослідження київських і галицьких літописів, а також світської літератури XI — XIII століть, розпочате ще А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в цих текстах чималий пласт української лексики. Ось лише деякі слова, що зустрічаються там: парубок, окріп, глум, вежа, батіг, оксамит, бунчук, матиця, недбальство, віття, гілля, колода, cтpixa, жито, стегно, лiчбa, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, веслування, рілля, джерело, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. А в «Слові о полку Ігоревім» автор вживає навіть цілі вирази, такі, наприклад, як «бicoвi діти», «туга ум полонила», «прадідня слава», «ничить трава жалощами».
Крім літературних джерел збереглося й чимало інших письмових свідчень живої розмовної мови у вигляді всіляких написів на стінах храмів, на зброї, предметах домашнього побуту й т.д. Так, наприклад, поблизу села Хвощове Полтавської області був знайдений меч, датований X — XI століттям, на якому є напис «коваль Людота». Український учений С. Висоцький відкрив у Софійському соборі стародавні написи на стінах — графіті. На одній з них вибита молитва князя Володимира (у хрещенні Василя), де є слова «помозі рабу твоему Василеві». Українською звучать і відомі нам літописні топоніми (Печерська Лавра, Довбичка, Либідь, Почайна, Стугна, урочище Угорське, гори Угорські й т.д.), і власні імена (Володимир, Володарь, Василько, Михалко, Варяжко, Ляшко й т.д.).
Сучасні лінгвісти відзначають у мові Древньої Русі наявність багатьох особливостей, які є визначальними саме для української мови. Серед них найбільш виразними є дієслова на «-ти» (жити, нести й т.п.), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо й т.п.), кличний відмінок (братові, дружино, княже й т.п.), наявність м’якого «г», злиття звуків «ы» та «i» в середнє «и», перехід «е» в «о» після шиплячих (чоловік, жона, пшоно й т.п.), чергування приголосних «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога — дорозі, жінка — жінці, кожух — кожусі й т.п.).
Але особливо показовим є вживання стародавніми русичами голосного «i» на місці старослов’янського «ять», де росіяни сьогодні вживають «е» (літо, сніг, сіно, віче, діло, ліс, діти й т.п.). Цей факт підтверджується сьогоднішньою вимовою «і» замість «ять» не лише в українській мові, але й у новгородських говорах. Та й у самій російській (!) мові в корені деяких слів, наприклад, у таких як «сИдеть» (від старослов’янського «сЪдЪти»), «повелИтель» (від «повелЪти»), «свидетель» (від «вЪдати») досі збереглася споконвічна вимова.
Таким чином, можна стверджувати, що в Древній Русі говорили мовою, яка була набагато ближча до сучасної української мови, ніж російська. У зв’язку з цим, можливо, правильніше було б називати її давньоукраїнською, а не давньоруською.
У XI — XII століттях починається колонізація північно- східного Залєського (Ростово- Суздальского) краю вихідцями із Київської Русі. Тут прадавні русичі зіткнулися з автохтонними фінно-угорськими племенами: мєрей, вєсью, водью, муромою, мещєрою, пермью та іншими. Багато з цих племен мали міста, наприклад, мєря — Ростов, вєсь — Білоозеро, мурома — Муром, але все ж в культурному плані вони знаходилися на більш низькому щаблі розвитку. Усі ці племена були підкорені та асимільовані русичами. Підкорені народи сприйняли й мову завойовників, подібно тому, як давні галли сприйняли мову римлян, які їх завоювали. Але так само, як мова романізованих галлів відрізнялася від латині, так і мова русифікованих фінно-угорців відрізнялася від давньоукраїнської мови (мови Древньої Русі).
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
bratimir's journal
